Людмила ІВАННІКОВА – фольклорист, старший науковий співробітник відділу української та зарубіжної фольклористики ІМФЕ ім.М.Т.Рильського
Спілкування з художницею Галиною Зубченко та її дочкою Ярославою Пришедько залишило глибокий і незгладимий слід у моєму житті.
Звичайно, коли ти стоїш біля підніжжя великої гори, то бачиш окремі камені, дерева, квіти, стежки і не здатний осягнути всю її велич, яку можна побачити лише з дистанції. Отак і з людиною: чим ближче сходишся з нею, тим буденнішим стає спілкування, переходить у побут, стираються межі, які не слід переступати, і та людина мимохіть стає для тебе звичайною, близькою, рідною, ти вже й не помічаєш її місійності, неначе ота буденність завуальовує її справжня суть. І тільки з відстані років ти усвідомлюєш, наскільки все було святе й неповторне. Коли думаю про Україну і Київ початку 90-х, відразу бачу її перед своїм духовним зором.
Вона була невеличка на зріст, зовсім худенька, скромна, мала тихий голос, однак від неї йшла така сила, що, чесно кажучи, я деякий час навіть побоювалась її. Вона багато в чому сформувала мене як особистість, тому що спілкування наше було дуже тісним і глибоким. Воно з різною інтенсивністю продовжувалось від 1987 року і аж до її смерті в 2000-му…
Галина Олександрівна прищепила мені найважливіші моральні цінності: безкорисливість у допомозі іншим, жертовність у праці на благо України; нелицемірну любов до свого народу та його мистецтва, традицій і творчості.
Вона завжди була готова на подвиг і на самопожертву заради когось чи чогось, що несе українську ідею, на отой «голий ентузіазм», коли йшлося про будь-яку, навіть дрібну, справу заради нашого національного відродження. Це була типова шістдесятниця, яка свято берегла й передавала нам їх традиції, і ця «закваска» залишилася в мені на все життя.
Як людина, вона запам’яталась мені дуже принциповою у виборі друзів. “Запам’ятай: в мою хату мають вхід тільки свої, тільки патріоти нашої землі” – ці слова я почула, як тільки вперше переступила поріг її квартири. Галина Олександрівна була відкритою у стосунках з близькими людьми, але й дуже обережною в поводженні з тими, кому не до кінця довіряла (це теж напечаток того страшного періоду гонінь на українську інтелігенцію).
Тож те, що я потрапила до її найближчого оточення, в коло тих людей, перед якими завжди відкриті двері душі і дому – зараз здається мені і великим дивом, і честю, і високою оцінкою моєї праці на благо України. Таку довіру треба було заслужити. А ще важче – зберегти.
Я щодня спостерігала її безмежну відданість старим друзям, глибоку відповідальність “за тих, кого приручила”, безкомпромісність до всякого роду ренегатів (а таких було чимало в радянські часи), нетерпимість до будь-якої фальші; палке бажання працювати на українську ідею і виховувати в ній своє оточення. А надто молодь, у якій бачила майбутню Україну.
Та у Галини Олександрівни на першому місці завжди була Україна та боротьба за її незалежність, на другому – її мистецтво, на третьому – люди: родина, друзі, однодумці, учні… І все це вона не зрадила до останньої своєї миті, не зрадила і після смерті, бо й досі у хвилини вибору я звіряю за нею своє серце і свої вчинки, як звіряємо ми час за годинником.
