Людмила ІВАННІКОВА – фольклорист, старший науковий співробітник відділу української та зарубіжної фольклористики ІМФЕ ім.М.Т.Рильського
Пригадую провесінь 1987 року. Тоді я була студенткою четвертого курсу Київського університету і співала в Етнографічному хорі Леопольда Ященка. Може, то був лютий, а може, ще й січень. Один із концертів іще опального тоді хору відбувався у Будинку культури Київметробуду. Зал не дуже великий, хористів також небагато, мене, як завжди, виштовхали у перший ряд, “щоб бачили, що в нас є молодь”.
Я дуже соромилася і страшенно комплексувала, тому час від часу червоніла, уявляючи, що мене ж всі бачать. Я була одягнута у вінок і стрічки, так, як у нас в селі ходить молода, а до того ж у сорочці баби Христі, яку привезла з села, тож, очевидно, виділялася серед київських дівчат, які носили одяг з околиць міста.
Можливо, саме тому після закінчення концерту, коли я зійшла зі сцени в своєму вбранні, до мене відразу підійшла незнайома інтелігентна жіночка з дівчинкою років дев’яти і сказала: “Ви дуже красива! А я художниця Галина Зубченко, і я вирішила Вас намалювати! Я хочу зробити Ваш портрет. Приходьте до мене в майстерню!”
Це було для мене як грім з ясного неба. Вперше в житті мені сказали, що я красива. Тим паче це сказала киянка, художниця… Від цього я вкрай розгубилася і ще більше засоромилася. Бачачи мою розгубленість, дівчинка дуже палко заявила: “Так! Ви дуже красива! Не відмовляйтеся, будь ласка, моя мама дуже гарно вас намалює!” Від цього я ще більше знітилась і якоїсь конкретної відповіді не дала. Я не повірила, що я можу бути красивою настільки, що аж мене можна малювати, бо всі дівчата здавалися мені кращими за мене.
Та Галина Олександрівна при кожній наступній зустрічі знову й знову запрошувала мене. Я ще не знала, наскільки вона цілеспрямована і настирлива в реалізації своїх задумів! “Я чекаю вас у своїй майстерні! Я вже знаю, як буду вас малювати, приходьте!”
Минали не те що місяці – роки! Я продовжувала вважати себе не достатньо гарною для майбутнього портрету, тому на позування так і не погодилась. Крім того, ця жінка здавалась мені владною й дуже суворою, прямо з “чоловічим характером”, тож я відверто побоювалась її. А Галина Олександрівна все одно не відмовлялася від своєї ідеї.
Доля нас зводила ще не раз, адже проукраїнське середовище в ті часи було дуже невеликим, всі могли зустріти одне одного на будь-якому заході.
У 1993 р. в музеї с.Пирогів під час купальського свята Галина Олександрівна знов підійшла до мене і нагадала про портрет – і я погодилася: “Гаразд, я прийду. І робіть зі мною, що хочете!” Мені вже було страшенно соромно перед цими людьми, що я стільки років їм відмовляю, наче якась зарозуміла пані. Що люди мене цінують, а я кожного разу це ігнорую, ну це вже просто нечемно і майже непорядно.
Перше, що мене вразило у майстерні, – це її роботи. Там було дуже багато портретів народних типажів з Гуцульщини, всі надзвичайно красиві. А ще – дивовижні гірські пейзажі, які й досі стоять у мене перед очима. Так я познайомилася не лише з самою художницею, а й з її унікальною творчістю. І водночас придбала щирих і надійних друзів, які підтримали мене в найважчі хвилини мого життя.
Власне, той вінок з календули і садових ромашок, які зовсім не поєднувались між собою, взагалі мені не подобався. Я ніколи не плела з цього вінки, тому весь час нарікала, що це ж не купальський вінок, що я там несправжня, не така, як звичайно. Галина Олександрівна заспокоювала мене: “Нічого! Намалюю тебе ще й у купальському вінку. Як тільки – так зразу!” (це була їхня улюблена приказка, її і Ярослави).
Тож через рік справді трапилася така нагода. Це була приватна поїздка в якесь село на Київщині з групою художників. Уже нічого не пригадую ані з тої подорожі, ані яка була її мета. Та пригадую величезне незасіяне поле, усе в квітках! Там були і волошки, й сокирки, й ромашки, і мак, і ще якісь квіти, яких я досі навіть не бачила, дуже різнобарвні й красиві.
“От тепер я буду тебе малювати у цьому вінку, – сказала Галина Олександрівна, – одразу ж приходь, щоб він не зів’яв!” Так у липні 1994-го з’явився ще один мій портрет, який пані Галина назвала “Замріяна”.
Та був і третій. Його малювала Ярослава, яка в той час уже навчалася в художньому технікумі і, здається, захищала якусь курсову роботу. Це була фреска. І ця фреска з моїм портретом у профіль (здається, робилася з якоїсь фотографії) також вийшла дуже гарною, але її потрібно було здати як виконану роботу, тому я не маю в себе навіть фото…
