Спогади про Галину Зубченко – Надія ДЕРЕВ’ЯНКО, 2023

Надія Олексіївна ДЕРЕВ’ЯНКО, науковий співробітник Інституту органічної хімії НАН України

Завжди з вдячністю згадую Галину Олександрівну Зубченко.

Познайомилась я з нею 25 років тому. Причиною стала наша чергова домашня “трагедія”.

Мій небіж Антон закінчував восьмий клас, і не було надії, що його переведуть до дев’ятого, – а все через його успіхи у навчанні. Проблеми підліткового віку, одним словом.

Сам Антон бачив своє майбутнє лише студентом художнього технікуму (нині Київська державна академія декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім.Михайла Бойчука), куди на той час вступити було нелегко. Викладачі художньої школи бачили в Антонові обдарованість і мистецький талант.

Отже, як завжди в скрутних ситуаціях, нам прийшов на допомогу мій дорогий брат – Володимир Минович Нероденко. Він попросив Галину Олександрівну підготувати Антона до вступу в технікум – і вона погодилася.

І от під час літніх канікул ми гуртом – Галина Олександрівна, моя мама, Антон і я – рушили до села Мала Бугаївка, де ми мали недобудовану хату. Машини в нас не було, а маршрутка чи автобус туди не “бігали”. Ми йшли пішки від київського автобуса аж 6 км.

Галина Олександрівна – струнка, енергійна, худесенька – була навантажена етюдником, пензлями, фарбами та полотнами для
майбутніх картин. Вона віджартовувалась і не бажала ділитися своїм вантажем. Так героїчно і пройшла цей шлях.

Нам довелося жити в спартанських умовах. Ось той мінімум комфорту, що ми могли запропонувати: рукомийник на вулиці і вода в криниці.

Такі побутові умови Галину Зубченко аж ніяк не злякали, а жити вона захотіла на горищі, куди вела скрипуча драбина. Кожного ранку до сходу сонця було чути її кроки – Галина Олександрівна йшла на етюди. Вона ще вдосвіта приходила на ставок, повитий туманом, писати схід сонця. Як вона сама казала, це літо стало для неї “болдінською осінню”.

Після сніданку відбувалися заняття з Антоном. А потім, без відпочинку, Галина Олександрівна знову шукала живописні куточки, ставила натюрморти, писала “Видіну” хату (у селі подейкували, що це відьмина хата) – достойний претендент в експонати пирогівського музею народної архітектури.

Одного разу у нас сталася нічна пригода. Оскільки Антон планував йти на факультет обробки металу (ювелірна справа), то Галина Олександрівна вирішила, що хорошою натурою стануть маки – у них підходяща форма для рисунку. Маки цього літа були в нашому квітнику. Назавтра Антон мав їх малювати. Коли вночі чуємо – якась метушня, гупання, вийти страшно, адже нас у хаті лише троє жінок і юний Антон. Вранці ми побачили, що весь квітник знищено. Разом з маками від рук наркоманів перепало і чорнобривцям…

Я з певною ностальгією згадую те літо, ті пригоди, ту атмосферу. Завершення навчання мого небожа у Галини Олександрівни теж було гарним – Антон вступив до технікуму і втілив свою мрію в життя.

Ще згадується мені, як Галина Олександрівна запросила нас на захист диплому своєї дочки Ярослави. Захист дипломної роботи відбувався у тому ж таки технікумі, куди й прагнув вступити Антон. Дипломною роботою Ярослави була ікона Ісуса Христа “Спас”. Згодом цю ікону освятили в Покровській церкві на Подолі, де вона знаходиться й дотепер.

Востаннє я побачила Галину Олександрівну вже під час прощання. Воно відбувалося в селі Немішаєве, де похована майже вся її родина. Могила виявилася замалою, і хлопці, які її копали, ніяк не могли впоратися з корінням дерева, щоб її подовжити. Здавалося, що це якось невипадково, – що Галина Олександрівна хотіла ще залишитись на цій землі, яку так любила. Любила і невтомно оспівувала в своїх роботах…

Україна має пам’ятати своїх кращих синів і дочок, які жили для її слави.