За публікацією: Олена Овчиннікова, художниця. Подорож зачарованим світом [Про Галину Зубченко] // Газета “Альтернатива”. − Київ, 1998. − №43(114). − 26.10-01.11. − С.7. − pdf.
На все життя завдячна я подружці своєї юності, художниці Галині Зубченко, яка відкрила мені сповнений таємничої краси, незнаних пісень, прекрасних людей, оповитий прадавніми легендами, зачарований, величний світ Карпат.
Галя вже виходила на диплом, узявши тему “Гуцульське весілля” (вона вже − сама − їздила торік по Карпатах, де й побачила тему свого диплому). У мене, графіка четвертого курсу, була “вільна” практика. Я умовила її взяти мене з собою.
Ось ми купляємо фарби в дорогу. Галя − зовсім не з заможної родини, усе життя живе напрочуд скромно. Але фарби − найдорожчі, те саме − полотно, пензлі, пастель, підрамники. І так завжди: гроші для неї важать тільки як засіб для праці. Нічого “баб’ячого” в ній узагалі немає − художник до самих кісток. І світ сприймає, і відчуває, і живе у ньому як художник-подвижник, переступаючи через горе, хвороби, матеріальну скруту.
Брустори учинили нам іспит. Ми зупинилися в хаті, де жили три брати-музики Грипіняки. Двоє, Гриць та Михайло, − нежонаті, а у Василя красуня-жінка Марічка, що майстерно розмальовувала писанки, і двоє діток − Ганнуся та Іван. І ось брати-музики повдягались у святкове, сіли рядком просто на горі на лаві, заграли − на цимбалах, на скрипці та на бубні. А ми похапцем розклали фарби і заходилися швидко-швидко малювати, бо сонце заходило. На гору до нас із околишніх обійсть почали стягуватися сусіди.
− Дивися, Василь як викапаний: і сорочка ж його, і кресаня!
Нас прийняли, нас сприйняли як художників.
Отже, Брустори з крихітною кімнаткою на горищі, де ми з Галею разом спали на прадідівському дерев’яному ліжку, були нашим “форпостом”, звідси ми ходили на Косів, на Космач, на Криворівню, Жеб’є та ін.
…І постала перед нами чудова, таємнича, замкнена у собі прекрасна країна Гуцульщина, край “тіней забутих предків”.
Для Галиного диплому нам треба було походити по весіллях, і гуцули порадили нам звернутися до ксьондза, що, звісно, знав, де й коли вінчатимуться.
Він посадовив нас проти себе за стіл, накритий крижаною скатертиною, і наказав нагодувати. На столі з’явилося молоко у глеку, білий пухкий хліб та полив’яна миска із світлим запашним медом. Ми їли й косилися оком на безліч книжок, що лежали у шафі, на столі, на підвіконнях. “Ой, та це ж ранній Тичина, а який цікавий шрифт!” − “Та то ж, мабуть, Нарбут”, − старий простягнув руку, узяв книжечку. Не пам’ятаю, певне, це він подарував нам “Камінну душу” Гната Хоткевича; вона з нами була скрізь.
І ось ми на весіллі. Дружки вдягають, заквітчують наречену: сорочка, запаски, капці, постоли, кептар, віночок, пацьорки. Потім молоді сідають на заквітчаних стрічками коней, за ними − хто на конях, хто пішки − всі рушають униз до села, до храму. Сонце вже пече вогнем, зелена трава у квітах, яскравий весільний кортеж пливе серед квітів та зелені, а попереду йде троїста музика, і у цьому багатокольоровому, багатоголосому вихорі пливуть над натовпом, над квітами, над музиками − мов у зачарованому сні − наречені.
Після вінчання повернулися до старовинної батьківської хати, де обійстя вимощені камінням, а на ганку вирізьблено два дерев’яні сонця − ще поганські символи. У гуцулів дивно змішані символи язичницькі та християнські.
Усі сідають за довгі столи, заставлені холодцями, голубцями, “штучками” (копчене м’ясо), пирогами з вишнями, рибою, сиром. Єдина чарочка із зеленого скла, з відбитою ніжкою (щоб не можна було поставити!) йде по колу. Сусід ліворуч наливає собі, каже: “П’ю до тебе”, вихиляє, передає тобі, ти кажеш сусідові ліворуч: “П’ю до тебе” іт.д. Я, “мамина донька”, яка досі нічого, крім сидру, не куштувала, випиваю нарівні з усіма цей синій вогонь, і ось уже перед очима − барвистий вир. “Ходімо до танцю”, − чую, мов із туману. “Та я ж не вмію, як ви”. − “Навчимо”. Мене підхоплюють, майже на руках несуть у коло. (Господи, чи багато разів у житті мені було так весело й бездумно?)
А Галя? А Галя присаджується до столу лише на хвилинку, а потім забирається у куточок і малює, малює…
Між весіллями наставала тиша.
Ми збиралися на полонини, їли афени, писали пейзажі. У Карпатах як? Ось сонце, а за хвилинку − дощ. Галя брала два полотна: одне на сонце, друге − на дощ, я − акварель, брали чоботи, ватянку, парасольку. Галя зробила десятки карпатських пейзажів − сонячних, похмурих, дощових, вітряних. Гори на них сині, зелені, фіолетові. Смереки, хати, обійстя, високі карпатські копички сіна, дороги, потічки, Черемош, Коломия, Криворівня, Синиці, Космач. У своїй ватянці і чоботях Галя ставала де сподобалося й писала, писала Гуцульщину…
“Лєночко, вставай, − там Гриша та Юра”, − Галя вбігла з двору, де вмивалася на ніч після одного з переходів. Я вже лежала на столі у порожньому класі зачиненої на літо школи, куди нас пустили переночувати. Це були графіки Григорій Гавриленко та Юра Якутович, що так само, як і ми з Галею, подорожували удвох Карпатами…
У творчості багатьох українських художників залишили Карпати свій слід!
Ми взагалі ходили горами пішки, але іноді нас підбирали попутні вантажівки. У кузові гуцули стоять на ногах щільно-щільно (і ми серед них), зчепившись, обійнявшись. Вантажівка підскакує, несеться, як вітер, а вони міцно тримаються одне за одного, співають, і весь цей зчіплений гурт підскакує над кузовом.
А одного разу у страшну спеку йшли ми задушливим смерековим лісом і побачили потічок з водоспадиком. Роздяглися, стали під струї. І зараз, уже “з далекого берега”, я бачу, ніби крізь сріблясті струмені того водоспадика, нас, двох мандруючих дівчаток-художниць.
Мені здається, що можна було б зробити окрему виставку цих портретів дівчаток-гуцулок Галини Зубченко. Художниця малює їх напрочуд лірично, передаючи їхню чистоту, цноту. Білявки й чорнявки, у віночках, у стрічках, просто з кісками − на зеленій траві, на тлі синіх гір, серед квітів. Чудові портрети!
Підсумком, завершенням праці став диплом Галини “Гуцульське весілля” (1959). Сюди увійшло все − карпатські дороги, сходжені дівочими ногами; образи, вбирані розчахнутими молодими очима; почуття, сприйняті юним чистим серцем. Сюди увійшло все − десятки написаних краєвидів, десятки портретів людей, зустрінутих на карпатських шляхах.
Диплом написано реалістично. Далі Галина Зубченко пішла монументальною стежкою, стиль художниці набирав рис, притаманних монументалізмові: декоративності, узагальнення кольору й форми (вона багато працювала у монументальному жанрі зі своїм чоловіком Григорієм Пришедьком).
Готуючись до виставки, оцінюючи свою дипломну картину сьогоденним оком, Галя хотіла дещо підправити − переписати “по-своєму” Кіндака тощо. Потім вирішила: не треба − “не можна в ту саму річку увійти вдруге”. Як не можна повернутися в минуле, аби щось змінити у ньому. А навіщо міняти, Галю? Ми були щасливі своєю юністю, світом, що був нам подарований, мріями стати художниками і великим щастям − Карпатами!
