Головна » Основні теми творчості Галини Зубченко » Карпати
Гори мої, гори мої,
Гори мої Карпати!
Не проміняв, гей, би я вас
Та й на жодні дукати!
Гори мої, гори мої,
Гори мої, Бескиди!
Тут прожили, кров пролили
Наші діди-прадіди!
(З лемківської пісні)
Живописний цикл Галини Зубченко “Українські Карпати” без перебільшення є золотою сторінкою культурно-мистецького літопису України. Створений художницею упродовж 1950-90-х років, він не лише ввібрав у себе яскраві враження від краю дивовижних казкових гір, а й став правдивим дзеркалом традиційного побуту українських горян.
Галина Олександрівна Зубченко народилася 1929 року в Києві, її батьки були науковцями. Батькова родина хліборобів, розкуркулена у сумнозвісні 1930-ті, походила з Київщини. Мати була з роду Скрипчинських, киян з діда-прадіда, та ще й священиків, про що дуже ретельно мовчали в ті страшні часи.
Протягом 1944-49 рр. Галина навчалася в Республіканській художній школі ім.Т.Г.Шевченка – у Володимира Івановича Бондаренка. 1954 року була прийнята до Київського державного художнього інституту на третій курс, де навчалася в майстерні Олексія Олексійовича Шовкуненка.
Звідкіля ж у житті молодої художниці з’явилися Карпати?
Так народилася ідея помандрувати на Лемківщину, в гості до нової знайомої. 1954 року Галина разом з друзями-художниками вперше їде в Карпати – і закохується у цей неповторний край на все життя.
Влітку наступного року до Карпат вирушили втрьох – Галина Зубченко, Валентина Виродова-Готьє та Зоя Лерман – однокурсниці, подруги й однодумці.
Спершу вони отаборилися в Либохорі – писали пейзажі, малювали начерки, просили людей попозувати… Молоді художниці потрапили в незвіданий для себе світ, сповнений дивовижної краси й справжнього тяжкого життя горян.
Потім виникла ідея перейти далі на Закарпаття, що художниці – не без пригод – і зробили. Дівчатам сприяли в усьому місцеві мешканці. Детальніше саме про цю подорож у своїх спогадах розповідає член-кореспондент Національної академії мистецтв України Валентина Гаврилівна Виродова-Готьє.
Якби ж Галина Олександрівна тоді знала, яким важким буде захист саме такого диплому! Ще в процесі створення картини комісія інституту змусила авторку додати в композицію твору військового, а молодого гуцула “перевзути” з постолів у чоботи. Наполягли також, щоби на голові у нареченої був чужий для Карпат віночок, а не гуцульське чільце. Крім того, за початковим задумом, зображувана весільна хода мала спускатися з гори – таким чином розкривалася багатолюдність і велич святкової народної стихії… Але ж цього завжди боялися слуги тоталітарного режиму; тому в остаточному варіанті картини хода зображена майже на рівній дорозі.
Захист диплому Галини Зубченко “Гуцульське весілля” відбувся 1959 року. Члени комісії нещадно критикували роботу художниці. Моральний тиск був настільки високий, що студент, який мав захищатися наступним, отримав тяжкий нервовий зрив. Втім, захист усе одно відбувся – хоча й оцінили роботу на “трійку”… Варто зазначити, що нині “Гуцульське весілля” – власність Національного центру народної культури “Музей Івана Гончара”.
Художниця їздила в Карпати і до захисту диплому, і після нього. Часом подорожувала з друзями-художниками, часом і сама. Галина Олександрівна не раз згадувала мандрівки по Карпатах з художником Веніаміном Кушніром. Вони позначилися на творчості обох митців; згадуючи ці подорожі, Галина Зубченко казала, що це був чудовий і продуктивний художній альянс.
Пейзажі, портрети, архітектура, неповторний побут гуцулів того часу – все це відбилося на полотнах художниці. Тоді були створені такі роботи, як “Параска-княгиня”, “Васюта з Синиць”, “Заквітчана княгиня”, “Над Черемошем”, “Баба-ворожка” та багато інших.
Карпатські роботи цього періоду за художнім рішенням тяжіють до реалізму. Проте в них присутні й сміливі моменти узагальнення. Галина Олександрівна розповідала про свої художні пошуки та здобутки того часу. Відхід від класичного реалізму до художнього узагальнення та певної умовності художниця пов’язує насамперед зі значними світоглядними змінами.
Я побачила нерозривний зв’язок людей, природи, звичаїв, побуту – все пов’язане між собою. В містах цей зв’язок давно вже було загублено.
Ось наприклад: вишивки на сорочках у Космачі оранжево-руді, а майже поруч у Брусторах та Річці – зеленуваті з жовтим. В Жєб’є та Криворівні вишивки вже мають зовсім інший колорит – синій, темно-червоний та зелений кольори.
Пояснення такої відмінності особливо яскраво постало переді мною восени – колорит осінньої природи повністю відповідав колориту вишивки та оздоблення одягу. Ось чому така кольорова відмінність у вишивках! Це вжилося в людей на якомусь генетичному рівні. Генетична пам’ять.
До мене прийшло глибоке розуміння цієї наскрізної єдності.
Відтоді я почала в роботах загострювати, підсилювати унікальність колориту тієї місцевості, де малювала. Кольорове рішення робіт посприяло умовності, узагальненості. З’явилась умовність і в портретах – так краще можна було підкреслити і характер людини, і колорит, і загальну атмосферу краю”.
Галина Зубченко щиро й самовіддано закохалася у цей край. “Я полюбила цих людей, а вони полюбили мене. Ми стали практично родичами, ми стали ріднею!” – так говорила художниця.
Такі гірські подорожі тривали до 1963 року, відколи в Києві було започатковано “Клуб творчої молоді”. З того ж часу розпочався монументальний період творчості художниці, результатами якого стали мозаїчні пано у Києві, Маріуполі, Донецьку… Остання група монументальних робіт Галини Зубченко була виконана протягом 1982-86 рр. в Желєзноводську.
Через активну участь у дисиденському “Клубі творчої молоді” та співпрацю з іншими “неблагонадійними” митцями у 1970-х роках Зубченко фактично опинилася “під ковпаком” у КДБ. Тому вона вже не могла їхати в Карпати – щоб не наражати на можливу небезпеку кожного, хто б її прийняв.
Проте часи змінилися, а гори кликали до себе – і на схилі віку Галина Зубченко подорожує туди знову.
Ґражди зникли, хати теж змінились. Стало набагато менше старовини.
Я їхала назад у автобусі і плакала. Мене дуже потрясла ця зміна. Але потім я все ж взяла себе в руки і поїхала збирати уламки, залишки тих Карпат, які я бачила з 1956 по 1962 роки.
Ми з Ярославою приїхали наступного року вже з етюдниками, пензлями й картоном. Це був 1990 рік. Ми поселились в селі Криворівня, нас гостинно прийняла молода господиня Ганнуся. Вона працювала у місцевому музеї Франка.
Я ніби заново знайомилась з Карпатами.
Досить скоро я побачила, що все не так погано, як здалося одразу. На Храм, чи на інше свято гуцули діставали давній одяг, свої гуцульські строї – і знову Карпати ставали живими й святковими. Як це було не так вже й давно – всього лише якихось 30 років тому…
Але в побуті, звичайно, народного одягу вже ніхто не носив.
А потім ми з Ярославою вийшли у Синиці…”
Художниця вирішила вийти в гори, щоби знову побачити хутір Синиці, де вона найбільше бувала замолоду. Яким же здивуванням і потрясінням для неї виявилося, що її впізнавали!
Навантажені етюдниками, з рюкзаками, Галина Олександрівна та її дочка все вище піднімалися у гори – і чули перегук: “Галя в Синиці йде! Галя сі вернула!” Люди пам’ятали Галю-художницю – і були раді бачити її знову.
Галина Зубченко вмить впізнала давню знайому ще з молодих літ – Параску. Жінка змінилася за цей час не менше, ніж Галина, вони не бачилися майже 30 років – але впізнали одна одну одразу. Зустріч була несподіваною, динамічною – і дуже теплою…
Згодом Галина Олександрівна з Ярославою виходили в Синиці ще не раз. Бували і в селі Красноїлля. Тривалий час жили в Криворівні.
Так народжувався другий етап карпатського циклу, що тривав з 1990 до 1995 року. “Ганнуся”, “Юр’ївна”, “Баба”, “Ярослава-княгиня” – це роботи того періоду. Портрет Параски Плитки-Горицвіт був написаний у Криворівні, де вона жила після повернення із заслання в Сибіру. Тоді ж було створено чимало пейзажів, написаних переважно темперою; проте олійні роботи на полотні також є.
У роботах цього часу реалізму майже немає; зберігаються лише основоположні закони вирішення простору. Якщо вдатися до порівняння, то Галина Олександрівна певною мірою пішла шляхом імпресіоністів – вони глибоко шанували закони точного рисунку й побудови форми, але дали світові в своїх роботах зовсім інше кольорове рішення. Ясна річ, Галина Зубченко не має стосунку до імпресіоністичної школи – спільним є лише загальний підхід щодо збагачення форми та загострення змісту задуму. Завдяки узагальненню, певній умовності в роботах та гіперболізації в кольоровому рішенні відбулося підсилення самої суті творів. Так перед нами постають Карпати Галини Зубченко – прекрасні, суворі, прадавні.
На той час Галина Зубченко вже була знана як дисидент, “шістдесятниця”, художник-монументаліст та живописець. А Валентина Гаврилівна Виродова-Готьє на той час вже стала знаною художницею, професором Київського державного художнього інституту. З 1988 року вона вже привозила своїх студентів на практику до Верховини.
Після 1996 року Галина Олександрівна вже не виїздила в гори. Проте над темою Карпат вона працювала в своїй майстерні до 2000 року. Художниця присвятила цей час для узагальнення свого доробку. Немало робіт карпатського циклу були доведені на полотні у великому форматі, що неможливо було зробити на місці.
У цей же час художниця продовжувала працювати над роботами лаврського циклу. Коли ж випадала така можливість – бувала в Криму, де з-під її пензля виходили ніжні й трепетні акварелі.
А далі відбулися великі персональні виставки Галини Зубченко в “Українському домі” (1999) та в Музеї Івана Гончара (1999). В тому ж таки 1999 році Галина Олександрівна побувала з персональною виставкою в Хорватії. У 2000 році відбулась остання прижиттєва виставка художниці – в Києво-Могилянській Академії.
Озираючись на пройдений шлях, Галина Зубченко зі світлою посмішкою казала: “Але Карпати! Яка давнина, яка древність там живе й досі! Я відчула це, коли потрапила туди ще зовсім молодою. Коли я приїхала в Карпати знову, вже проживши більшу частину свого життя – я відчула й побачила те саме. Я завжди відчувала там зв’язок з давниною, що сягає часів Київської Русі. Хто знає, якою я була би як художник, якби не Карпати на самому початку моєї творчості!… Тоді я збагнула щось таке, що відбилось на всьому подальшому моєму житті.
Яке щастя, що на схилі свого життя я знову побувала там. Я наче повернулася додому!..”
- Карпати в творах Галини Зубченко. Каталог виставки (укр. та англ. мовами) / Упор. та авт. статті Тетяна Пошивайло. – Київ: Музей Івана Гончара, 1999. – 24 с., іл. – pdf, djvu.
- Піднебесна Україна Галини Зубченко / Ярослава Музиченко // Газ. День. – Київ, 1999. – №208. – 11 листопада. – pdf.
