Валентина Гаврилівна Виродова-Готьє, член-кореспондент Національної академії мистецтв України, заслужений діяч мистецтв України, професор Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, лауреат Мистецької премії “Київ” імені Сергія Шишка та мистецьких конкурсів і виставок.
Галя вступила до нас у Художній інститут на третій курс у 1954 році. У Каневі на практиці ми познайомилися з однією дівчиною, яка закінчила педагогічне училище і вже працювала за розподіленням вчителькою в лемківському селі Либохора. Вона багато розповідала нам про красу й самобутність того краю. Так з’явилася ідея наступного року виїхати в Карпати на етюди.
Ми їхали великою компанією: Світлана Бондаренко, Євген Гончаренко, Ігор Макогон, Галина Зубченко, Зоя Лерман і я. Макогона гуцули величали не інакше, як “пан Іка”; він ходив там у капелюсі, напевне тому йому дали таке прізвисько.
Ми жили у людей на горищі, спали на сіні. А вдень ходили писати й малювати.
Проте інтереси в товаристві різнилися, і це не сприяло злагодженій спокійній роботі. Тому й виникла ідея приїхати до Либохори втрьох – я, Зоя Лерман і Галя Зубченко.
І я, і Зоя Лерман потрапили до Либохори вперше, тому були дещо розгублені. А Галя там уже повністю орієнтувалася й багатьох знала.
Ми в етюдах змальовували такі хати, адже такої архітектури більше ніде не побачиш.
З їжі ми найчастіше варили там картоплю, було й молоко. Ми навіть змагались, у кого краще на смак буде пюре.
Найбільше часу ми присвячували етюдам. Зазвичай на етюди ми ходили поодинці. Кожен вишуковував собі красивий краєвид.
Галя була найупевненіша з з нас. Часом нам вдавалося домовитися з кимось із місцевих, і тоді хтось нам позував. Деякі з цих давніх етюдів і постановок збереглися у мене й досі.
Одного разу, коли я знову пішла на етюди, раптом набігла хмара, і серед літа пішов сніг. Гуцули, які працювали на полонині, вивернули свої кептарі вовною назовні, розпалили багаття і грілися. Запросили й мене до вогню і пригощали бринзою, яку самі й робили. А коли сонечко вийшло, то всі швидко висохли й зігрілися. Гуцули знову вивернули кептарі вовною всередину і продовжували займатися своїми справами. Ось так бувало – серед літа сніг!
Життя в бідному лемківському селі Либохора було нелегким, але часом ми там могли побачити дивовижні події. Раз на тиждень, іноді й частіше, місцеві люди винаймали хату і влаштовували танці. Там грали свої музики; це були скрипалі і хтось сідав за бубон.
Танцювали лише одружені й люди похилого віку, а молоді тільки дивилися. А потім чоловіки ставали в коло, бралися руками поза спинами і танцювали Аркан, аж поки не попадають.
Ми спали в хаті, там нам виділили широкий дерев’яний настил, на якому ми вміщалися втрьох. Якось уночі ми почули, що грає якась музика – щось дивне діється. Ми пішли роздивитися.
Неподалік, трохи вище була ще одна хата. Музика долинала звідти. Ми зайшли в хату і побачили стіл, на якому стояла домовина. У ній лежав мрець, старий дід.
Люди навколо співали й танцювали. Танок був таким інтенсивним, буйним, що все навколо здригалося – і стіл, і домовина також. Було дивне враження, що покійний дід також танцює з цими людьми.
Ось так лемки проводжали на той світ своїх односельців. Їм хотілося вірити, що там людині буде веселіше і краще, ніж тут. Згодом подібний епізод був показаний у фільмі “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова.
Одного разу нас дуже почали просити посприяти молоденькому хлопцю, який чудово грав на скрипці. Хоча ми були лише студентами-художниками, але ми були з Києва – і люди сподівалися, що ми зможемо йому чимось допомогти. Але як і чим ми могли посприяти? Пам’ятаю, що ми давали людям свої координати про всяк випадок, а так… А цей хлопчина був дуже талановитим, надзвичайно обдарованим. Та які у нього могли бути життєві перспективи у далекому селі в горах?
Була в нас і ще одна дивна зустріч – з директором (чи на той час уже просто вчителем) місцевої школи. Він тоді сказав нам: “Мене відправили безкоштовно на відпочинок до Сибіру. Оце тільки зараз повернувся…” А ми тоді й не зрозуміли повною мірою значення цих слів.
Цей чоловік розповів нам, що є коротка дорога переходу звідси на Закарпаття, і дав нам орієнтири на місцевості. Ми зібрали свої речі, етюдники і картонки – і пішли, орієнтуючись “на оооон ту грушку”.
Далі, як і казав учитель з Либохори, ми побачили давній ліс. Древні дерева оточили нас. Ми йшли собі стежкою, коли раптом назустріч нам вийшли леґіні з топірцями – красиві молоді чоловіки. Вони були вбрані в досить теплий гуцульский одяг.
Набагато пізніше ми зрозуміли – вони жили у тому лісі, а не в своїх домівках. Найімовірніше, що ми зустріли “хлопців з лісу”, але самі не зрозуміли цього. Це був 1956 рік, в Карпатах по лісах ще були повстанці, але ми на той час не мали навіть уявлення про це. Адже про них ніхто не говорив.
Хлопці розпитали нас, хто ми і звідки. Вигляд у нас мав бути колоритним, незвичайним: троє дівчат з якимись сумками та етюдниками!.. Перевіривши наші документи, вони пересвідчились, що ми справді студентки-художниці з Києва.
Тоді вже сутеніло, і хлопці провели нас аж до села, що вже було на Закарпатті. Там було домовлено, що нас приймуть. Нас поселили у великій хаті, де ми, стомлені, проспали до пізнього ранку.
З цього села не ходив жоден транспорт. Отже, місцеві жителі порадили нам чекати на “вузькоколійку”. Цю залізничну гілку так називали тому, що вона справді була вузькою, збудованою ще за часів Австро-Угорської імперії. У європейців залізничні колії були вужчими, ніж в СРСР.
Зрештою, наш транспорт таки приїхав. Це були відкриті платформи, на яких перевозили деревину. Ми залізли на одну з таких платформ. О, то були незабутні враження!.. Дорога пролягала над урвищами, швидкість була велика. Нам порадили поприв’язуватись поясами, щоби не випасти з платформи. Так ми й їхали до самої Сваляви.
У Сваляві саме було храмове свято Богородиці. Люди з’їхалися звідусіль. Одяг різнився, оскільки приїздили з різних місцевостей. Який жаль, яка прикрість, що у нас тоді не було фотоапарата! Це була така краса! Грандіозне видовище!..
Зі Сваляви ми виїхали до Мукачева. Тут також мали свої пригоди.
Опинившись у місті, ми насамперед пішли на етюди. А вже потім дізналися про місцеву визначну історичну пам’ятку – замок Паланок.
Нам розповіли, що цим замком правила княгиня з Угорщини Ілона Зріні. Вона боронила ці землі від нападу Австрії. Але австрійці все ж атакували фортецю. За легендою, всередині замку виявився зрадник, який відкрив ворота і фортецю взяли штурмом. Княгиня капітулювала. Після перемоги австрійці перебили захисників, загинула й сама княгиня. Нам розповідали, що тіла загиблих скинули в колодязь на території Замку.
Але, яким би моторошним не було минуле цього Замку, ми не побоялись там заночувати. Нам гостинно дозволили перебути в одній із кімнат. З вікон відкривався гарний краєвид, все це було просто неймовірним! Ми на все життя запам’ятали цю пригоду.
Потім ми ночували в сторожці біля Замку. А вдень – на етюди!..
Після нашої подорожі 1959 року втрьох, я в свої студентські роки в Карпати більше не їздила. А поїхала знову вже тоді, коли викладала в Художньому інституті. 1988 року я привезла на практику вже своїх студентів у село Верховина (Жаб’є).
Нам позувала й Ганнуся, яка працювала в місцевому музеї Івана Франка. Ганнуся була по-справжньому “вив’язана” в намітку. Я тоді поетапно замалювала процес вив’язування, адже правильно вив’язати намітку на той час уже мало хто міг. Люди просто забули.
Наша подорож 1956 року була сповнена пригод – і коли ми знову зустрілися з Галею вже в 1991 році в Криворівні, пригоди знову пішли одна за одною. Можливо, це специфіка нашого дуету, хто знає…
По-перше, в Карпатах нас застав кремлівський путч. А за пару днів до цього ми всі разом їздили в Коломию, там якраз відкривали пам’ятник Степану Бандері. І ми всі разом не встигли на автобус до Верховини. Що робити?
Отже, ми почали шукати, де можна заночувати. Зайшли до якогось гуртожитку, де нам не без задоволення відмовила в допомозі вахтерка. Дивимось – заходить якийсь скромний чоловік, і питає: “А хто ви такі і звідки?” Ми й розповіли, що шукаємо місце для ночівлі. Тоді той чоловік просто повз вахтерку провів нас на четвертий поверх гуртожитку, відкрив повністю відремонтовану кімнату і каже: “Ось, художники з Києва, селіться. Можете перебути тут до завтра”.
Але в кімнаті стояв дуже інтенсивний запах лаку, аж голова заболіла. Вікна не відчинялися; тоді той чоловік просто вибив шибку та й пішов. Дивина!..
Зранку ми довідалися, що наш проводжатий – це був директор того гуртожитку. Хто ж знав!
Ми з Галею були знайомі зі студентських років, і наше спілкування продовжувалося й далі. Кожна з нас пішла своїм шляхом художника. Але людське дружнє спілкування було між нами протягом усіх 46 років нашого знайомства.
Якщо ж говорити про наші поїздки в Карпати, то це завжди було пов’язано з живописною красою того краю, етюдами, портретами – і цікавими життєвими історіями.
