Едуард Драч – бард, кобзар, бандурист та лірник. Заслужений працівник культури України. За фахом лікар. Нині бойовий медик.
Війна не дала нам з дружиною відсвяткувани срібне весілля. Але ми відсвяткували його віртуально онлайн, згадуючи в телефонних розмовах між Києвом і Донбасом.
Згадували ми свої перші роки й поневіряння у Києві по чужих квартирах і, не дивуйтесь, – по божевільнях. Так, було й таке. Тоді я працював психіатром, і якось сталося так, що нам довелося жити у мене на роботі. Такі тоді були важкі часи. Ми жили, де прийдеться. З малою дитиною.
І якось на одному з моїх виступів до мене підійшли Галина Зубченко зі своєю дочкою Ярославою – і гостинно запропонували нашій родині пожити в їхній оселі. Це було повною несподіванкою. Дуже приємною несподіванкою.
І саме в цей момент життя поставило новий квест – у нашої благодійниці Галини Олександрівни погіршився стан здоров’я. В якийсь із днів вона мало не знепритомніла від болю. Як лікар я зрозумів – це гострий живіт, хірургія. І, як виявилося вже на операції, викликаний він був не типовими апендицитом, холециститом чи панкреатитом, а пухлиною. Кращі онкологи їй прогнозували місяців три життя – і, на щастя, помилились. Хоча хвороба була дуже агресивною.
Але й Галина Олександрівна виявилася не з лякливих. Вона мала міцний характер і веселу вдачу, тому не злягла й не “увійшла в хворобу”, а творчо й оптимістично жила і працювала далі.
Як художниця-шістдесятниця, соратниця легендарної Алли Горської, близька подруга Галини Севрук і Опанаса Заливахи, вона протягом усього свого творчого життя була під ковпаком у КГБ, і тому була невиїзною. Їй послідовно не давали проводити персональні виставоки, що для художника майже смерть. Майже. Але не зовсім.
З 1990-х років ситуація дещо покращилася, картини Галини Зубченко вже брали на виставки. Відбулося й дві-три персональні. Але, звичайно ж, цього було замало для такої яскравої художниці.
Ми тоді вже жили майже як одна сім’я. Отже, не дивно, що ми всі захопились плануванням чергових виставок Галини Зубченко. Пам’ятаю, як на “мильницю” я фотографував у Лаврі її картини для виїзду в Хорватію… Ми виносили їх з майстерні на сонце, щоби краще було видно яскраві кольори.
Потім відбулося відкриття персональної виставки у Музеї Гончара…
На виставку завітав Посол Хорватії в Україні і запросив Галину Олександрівну до Хорватії для проведення персональної виставки. Згодом вона поїхала з виставкою до сонячної Адріатики, незважаючи на непростий стан здоров’я.
Добре пам’ятаю і велику виставку творів художниці у Києво-Могилянській академії, де я з гітарою знову вітав Галину Олександрівну.
На щастя, після операції в 1998 році, замість трьох місяців, Галині Олександрівні було даровано більше двох років життя. Двох років боротьби з хворобою – за достойне життя і здійснення заповітних мрій. Двох років натхненної роботи в майстерні у Лаврі. Двох років узагальнення пройденого життєвого шляху – і втілення сміливих та амбітних планів.
А перед кінцем відведеного їй строку вона ще відгуляла весілля дочки Ярослави – і пішла в засвіти, тримаючи дочку за руку й посміхаючись…
Я дуже радий такому подарунку долі, як знайомство й Галиною Олександрівною! Світла їй пам’ять. Воістину світла!..
